Княгиня української духовності

Оксана Лятуринська

Оксана Лятуринська народилася 1 лютого 1902 р. на Волині, померла 13 червня 1970 р. у м. Міннеаполісі (США). Особиста доля поетеси склалася драматично. Видана силоміць батьком у сімнадцятирічному віці заміж, вона втекла від нелюбого чоловіка й з пригодами дісталася до Чехословаччини. Завершивши середню освіту в Українській гімназії, вчилася в Карловому університеті, Українській мистецькій студії та Чеській вищій промисловій школі у Празі. Була талановитим скульптором, брала участь у художніх виставках, та в 1945 р. під час воєнних подій твори її пропали, а саму авторку спіткало лихо — вона майже зовсім втратила слух. По війні переселилася до США, де жила самотньо до смерті. Поетична творчість О. Лятуринської міжвоєнного періоду обмежується двома її збірками: «Гусла» (1938) та «Княжа емаль» (1941), які, проте, поставили її ім'я серед найталановитіших представників «празької школи».О. Лятуринська назвала свою збірку «Княжа емаль», і ця назва найкраще, найточніше передає характер її світосприймання. Авторка добре обізнана з княжою епохою, де пущі й нетрі, де «зуб, ратище, копито, пазур» постійно чатують на людину, де «муж ішов на силу вражу», де і «гучні, меткі на гони, Перуна стріли, коні», але — «упали вежі, впали стіни, і зрівняно вали». За спостереженням Ю. Шевельова, поезію О. Лятуринської пронизує традиційна обрядовість, завдяки якій здійснюється живий зв'язок особистості не тільки з людським гуртом, а і з всесвітом; «обряд робить людину частиною світу, і так стає можливою перспектива — Сім зірок, одне весельце, а між ними місяць...»Історична реалія в її віршах стає ключем до розшифрування смислових кодів, ланкою зв'язку споріднених явищ, що об'єднують віддалені між собою епохи:День догоряв так світозарно!

Душа просила корабля. Десь біля голосила Карна, тужила Жля. («Жилились стязі, пнулись вгору...»)Це не історія, це щось більше: гіркі уроки минулого не раз повторювалися, додаючи роботи Карні і Жлі (символи плачу й скорботи за полеглими).«Гусла» О. Лятуринської мовби продовжують пісні тих гуслярів, що співали і про «золочені шити», і про «червоне поле бою», і про Карну та Жлю... А далі язичницькі символи зрощуються з християнськими («Василечки і чорнобривці за Миколою святим», «Щитом Господнім заслони, мечем Архистратига!»), а також кольорами національної історичної символіки («синьо-сині сподом, верхом, золоті, все йдуть хресним ходом, мов корогви ті»).За словами відомого літературознавця того часу П. Зайцева, що рецензував збірку «Гусла», в ній є «щось від якоїсь особливої «амазонської» ніжності — ніжності жінки-войовниці, коли вона відкладає стріли й лук і віддається пестощам мрій, ще не стративши напруження м'язів» .Повне видання творів поетеси вийшло в Торонто в 1983 р. Лятуринська О. Гляньте у правічне батькове лице! : твори/ О. М. Лятуринська; упоряд. І. Нагорна. – Рівне : Азалія, 2010. - 68 с. - (Бібліотечка літературного музею Уласа Самчука в Рівному. Число 10).Книжка містить поезії Оксани Лятуринської із перших двох її збірок – «Гусла» і «Княжа емаль». Схвальний відгук про них надрукував Улас Самчук у часописі «Волинь» у 1943 році, відзначивши самобутність таланту поетеси-волинянки, яка писала також вірші та прозу для дітей, виступала як перекладач і літературний критик.Не менш примітні її здобутки в скульптурі, живопису, писанкарстві, кераміці, різьбярстві, лялькарстві. Лятуринська О. Знаю казку : вірші, оповід. для дошк. та мол. шк. віку / О. Лятуринська; упорядкув. Р. Радишевського - К. : Веселка, 1995. - 95 c.Книжку склали кращі дитячі вірші та оповідання Оксани Лятуринської. Вона вважала одним з основних завдань своїми творами наблизити дитину до природи, розкрити її найпотаємніші таємниці. Творчу уяву письменниці потужно живила чарівлива природа і культурно-історичне минуле Волині, де пройшли її дитинство і юність. Лятуринська О. Із книги «Княжа емаль»; Волинські буколіки; Із книги «Гусла»; Із книги «Веселка» : [вірші] // Українське слово : хрестоматія укр. літ. та літ. критики ХХ ст. – К. : Аконіт, 2001. – Кн. 2. - С. 660 – 667. Лятуринська О. Євшан–зілля : [вірш] / О. Лятуринська // Літопис Червоної калини : іст.-краєзн. часопис. – 1994. - №1-3. - С. 19. - (Зів’яле листя). Лятуринська О. Незабудка; Жоржини; Вербова гілка; Красольки : [вірші] / О.Лятуринська // Сіл. обрії. – 1991. - №9. – С. 30. Лятуринська О. Улас Самчук / О. Лятуринська // Розбудова держави. - 2005. - №5/8. - С. 49-54. Оксана Лятуринська : [поезія] [Електронний ресурс] // Киевская [электронная] городская библиотека. – Режим доступу : http://lib.misto.kiev.ua/UKR/BOOK/LATURINSKA/. - Заголовок з екрана. Оксана Лятуринська [Електронний ресурс] // Празька школа поетів. – Режим доступу : http://virchi.narod.ru/poeziya/praga-lyatyrinska.htm. - Заголовок з екрана.Біографічна довідка та тексти творів: На варті; Створив ти землю, оболоки…; Ти ще не вмер, ти ще не вмер!..; Героїчне; За веснами приходять весни…; Зброї — чести, йменню — слави…Кононенко П. Княгиня української духовності. Творчість. Біографія. Критика [Електронний ресурс] // Клуб поезії. - Режим доступу : http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=324&type=critiques. – Заголовок з екрана.http://poetry.uazone.net/liaturyn/. - Заголовок з екрана.

Оксана Лятуринська, 1902-1970 [Електронний ресурс] // Поетика. Бібліотека української поезії. - Режим доступу :

http://poetry.uazone.net/liaturyn/

Кліп про Крути для студентів

Під Крутами пішли в безсмерття

Крути, 29 січня 1918 року... Символ героїзму та відданості нашого юнацтва і символ національної трагедії та безпечності. В 1918 році відбувся бій між київськими студентами і більшовиками під Крутами, де полягло в нерівній боротьбі 300 студентів. Сімдесят років не згадували про подвиг одержимих, тих, хто першим згорів на жертовному вогні в ім’я самостійної України. А день 29 січня, день бою під Крутами, став трагедією української молоді й цілої української суспільності. Щоб будувати майбутнє, треба добре знати істинну історію, любити свою країну і гаряче бажати зробити її кращою. Щоб зберегти пам’ять про героїчні дні Юнаків в обороні Волі України, в дорослому відділі бібліотеки було оформлено книжкову виставку – полеміки "Під Крутами пішли в безсмерття", яка популяризувала видання з історії нашої країни за незалежність.

Эдуард Мане Великие художники Импрессионисты

Соборна Україна вільна та незалежна

Напередодні державного свята Дня Соборності та Свободи України в бібліотеці відбулася година державності «Соборна Україна вільна та незалежна».
За традицією наш захід супроводжувався відкриттям книжкової виставки, спрямованої на популяризацію фонду бібліотеки. Цього разу її назва – «З Україною в серці».Ми хочемо підкреслити актуальність даної історичної події і сьогодні: адже в сучасній Україні залишається важливим єдність українських земель. Для історії властиво повторюватись й тому нам необхідно її знати. Історія допомагає навчатись любити свою країну і виховувати в людині національну гордість.
На заході були присутні учні 9-тих класів ЗОШ №11. На початку заходу пролунав Гімн України у виконанні концертмейстера Селезньової Л.І. Весь захід супроводжувався українськими мелодіями.
Зустріч пройшла цікаво, а учні дізналися багато нового про події та факти, що відбувалися в Україні багато років назад. Вони зрозуміли, що для України, позбавленої власної державності, ця подія була видатною. 22 січня було покладено початок становлення незалежної суверенної держави. Школярі зробили висновок, що цілісність рідної землі є запорукою сили, стабільності і майбутнього процвітання нашої держави.
Подібні заходи сприяють вихованню любові до Батьківщини, кращому знанню і розумінню історії, шанобливого ставлення до національних традицій і культури України.

"ЦАР ЛІСУ, БАГАТИР-ХУДОЖНИК"

Шишкін Іван Іванович (1832-1898), російський художник-пейзажист, живописець, гравер.Іван Іванович Шишкін народився 13(25) січня 1832 року в провінційному містечку Єлабуга В'ятської губернії в Росії. Це північ країни, з неймовірно красивою природою, величними та могутніми лісами, безкрайніми полями, ріками. Саме краса рідної природи спонукала молодого Шишкіна до малювання.
Батько його, Іван Васильович Шишкін, небагатий купець, був великим ревнителем старовини. У 1844 році він віддав сина в казанську гімназію, там майбутній художник незабаром знайшов товаришів, з якими «міг малювати й міркувати» про мистецтво. Однак уклад гімназії, за словами самого Шишкіна, перешкоджав його прагненням і схильностям, і після літніх канікул 1848 року він не повернувся до навчання. Пізніше, у 1852 році вступив до Московського училища живопису, скульптури і зодчества і одержує гарну підготовку під керівництвом А.Н. Мокрицького. Закінчивши навчання у цьому закладі, з 1857 року продовжував освіту в Петербурзькій Академії Мистецтв, де числився учнем професора С.М. Воробйова. Уже в перший рік перебування в академії йому були присуджені дві малі срібні медалі за класний малюнок і за вид в околицях Санкт-Петербурга.
У 1858 році він отримав велику срібну медаль за вид на Валаамі, в 1859 році — малу золоту медаль за пейзаж з околиць Санкт-Петербурга і, нарешті, в 1860 році — велику золоту медаль за два види місцевості Кукко, на Валаамі і право на закордонне відрядження. Однак він не поспішає за кордон і навесні 1861 року відправляється в Єлабугу, де багато пише на природі.
За кордон Шишкін їде в 1862 році. Берлін і Дрезден не справили на нього особливого враження: позначалася й туга за батьківщиною. У 1863 році в Цюріху Шишкін відвідує майстерню живописця й гравера Р. Коллера, де знайомиться із технікою офорта.
Гірські пейзажі Швейцарії залишили художника байдужим; незабаром разом із вихованцями академії Л.Л. Каменевим і Є.Е. Дюкером Шишкін починає працювати в Тевтобургському лісі біля Дюссельдорфа. Виконані пером малюнки привернули увагу численних цінителів мистецтва.
Серед російських пейзажистів Шишкіну, безперечно, належить місце самого сильного художника. У всіх своїх творах він є дивним знавцем рослинних форм. Щоб він не відображав у своїх полотнах, берези, дуби, сосни, ялини, все, що знаходиться під деревами, каміння, трава, вода, все настільки реалістично зображено, що з'являється відчуття наче ми знаходимося у цьому лісі, відчуваємо його життя.
Картини та малюнки його настільки численні, що посилання навіть на найважливіші з них зайняло б занадто багато місця; особливо багато розійшлося їх між любителями мистецтва після влаштованої в 1891 році ретроспективної виставки робіт художника за сорок років його діяльності та розпродажі після його смерті того, що залишилося в його майстерні. Досить буде згадати про твори, що знаходяться в публічних колекціях. Усього багатшими ними московська Третьяковська галерея. У ній є картини: «Рубка лісу», «Полудень в околиці Москви», «Сосновий ліс», «Горілий ліс», «Жито», «Дебрі», «Пасіка», «Смерековий ліс» та «Ранок у сосновому лісі» і, крім того, сімнадцять майстерень малюнків. Російський музей володіє картинами: «Корабельна гай», «Полянка з соснами», «Лісова глушина» і «Поляна», п'ятьма етюдами і двома малюнками. У Московський публічний музей надійшли, за заповітом К. Солдатенкова, картина «Вид на околицях Москви» і один малюнок.

ОГІЄНКО Іван Іванович - видатний діяч українського відродження

ОГІЄНКО Іван Іванович (1882-1972)Випускник Імператорського університету Св. Володимира (1909 p.), визначний учений-історик, поет, громадсько-політичний і церковний діяч, міністр освіти та ісповідань УНР, митрополит Української автокефальної церквиІван Огієнко - особистість, яка становить окрасу нації.
З цього приводу в бібліотеці була створена книжкова виставка "Незгасний світоч України", присвячена 135-річчю від дня народження видатного діяча України.

Після закінчення 1900 повного фельдшерського курсу, за направленням комісії працював у Київському військовому шпиталі.У травні 1903 в Острозі склав іспити в місцевій гімназії й отримав відповідне свідоцтво.У 1909 закінчив Київський університет св. Володимира, де відвідував філологічний семінар професора Володимира Перетца. Згодом навчався на Вищих Педагогічних курсах, працював у Київському комерційному інституті. Від 1915 викладав у Київському університеті, був приват-доцентом на кафедрі мови і літератури. Належав до Української Партії Соціалістів-Федералістів. У 1917—1918 відіграв значну роль в українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. Доктор філософії (1931; університет Брно, Чехословаччина, за працю: «Українська літературна мова 16 ст. і Крехівський Апостол 1560 р.»). Від 1918 — професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університету.14 січня 1918 Огієнко виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві з доповіддю «Відродження Української Церкви», в якій аргументовано довів право Української церкви на самостійне існування.«Українська культура» яку Огієнко видав 1918 р.Улітку 1918 виступив засновником і став першим ректором Кам'янець-Подільського державного українського університету (урочисто відкрито 22 жовтня1918). Огієнко читає в університеті курс лекцій «Українська культура», за якими видає у 1918 році книгу.В уряді УНР. 5 січня 1919 Огієнка призначено міністром освіти УНР, працював в урядах Володимира Чехівського та Сергія Остапенка. 17 січня як міністр освіти ухвалив для шкільного вжитку в усій Україні правила українського правопису; 30 січня видав наказ, за яким мовою викладання в усіх школах України (початкових, середніх, вищих) мала стати українська мова, у школах національних меншин дозволялося користуватися рідною мовою. 7 та 8 лютого у Вінниці видав накази, за якими у школах, що підлягали міністерству, всі дипломи, свідоцтва та атестати мали видаватися виключно українською мовою, всі написи на бланках, штемпелях і печатках також мали бути замінені на українські.15 вересня 1919—1920 — міністр віросповідань УНР в урядах Ісаака Мазепи та В'ячеслава Прокоповича. Першими справами в уряді були вимоги до єпископів — щоби Євангеліє читалося українською мовою; проповіді виголошувалися державною мовою, служби Божі, читання та співи у церквах відправлялись за українською вимовою; висвячувались й призначалися на церковні посади у духовному відомстві ті особи, які знають українську мову. Міністр визначав місячний термін для прийняття української вимови, зазначив: особи, що не виконають наказу, позбавляться своїх посад та будуть притягнені до судової відповідальності. З ініціативи Огієнка 8 жовтня в Кам'янці-Подільському засновано курси української мови для священиків, дияконів, дяків та регентів.
Від 16 листопада 1919, після від'їзду Директорії УНР з Кам'янця-Подільського, Огієнко став головноуповноваженим уряду.Захоплення Кам'янця-Подільського більшовицькими військами (16 листопада 1920) змусило Огієнка емігрувати до Польщі.Овдовів у 1937 — після смерті дружини Домініки Данилівни.Гріб Домініки Огієнко на православному цвинтарі у Варшаві9 жовтня 1940 був пострижений в чернецтво під ім'ям Іларіона в Яблочинському Свято-Онуфрієвському монастирі митрополитом Діонісієм (Валединським), предстоятелем Польської Православної Церкви.19 жовтня 1940 на Холмському Соборі був висвячений єпископом Холмським і Підляським. Хіротонію провели: митрополит Діонісій (Валединський), предстоятель Польської Православної Церкви, архієпископ Празький Саватій та єпископ Люблінський Тимофій (Шретер). На наступний день (20 жовтня) в Холмському Соборі ці самі єрархи звершили архієрейську хіротонію найменованого в єпископа Іларіона. Як архієрей організовував українську церкву на Холмщині за допомогою введення української мови в богослужіння. Виголосив сотні проповідей, багато з яких були видані або розійшлися в рукописних списках. Заснував в єпархії друкарню і видавництво, велику єпархіальну бібліотеку, що налічувала десятки тисяч томів. У цей же період написав безліч віршованих (писав вірші з юних років) і прозових творів, в основному духовно-повчального змісту.

З 16 березня 1944 — митрополит. Належав до Української Автокефальної Православної Церкви, відновленої на території Рейхскомісаріату Україна у веденні архієпископа Полікарпа (Сікорського), але прагнув до відокремлення.Здійснював українізацію церкви на Холмщині шляхом запровадження української мови у богослужіння. Від 16 березня 1944 — митрополит Холмсько-Підляський УАПЦ Полікарпа (Сікорського).Московський Патріархат негативно оцінював «українізаторську» діяльність владики Іларіона, але визнає канонічний характер його єпископської хіротонії.Улітку 1944 Огієнко змушений був емігрувати в Словаччину, потім до Швейцарії (жив у Лозанні), а у вересні 1947 — до Канади (жив у місті Вінніпег, де редагував літературно-науковий місячник «Слово істини»).8 серпня 1951 на Надзвичайному Соборі у Вінніпезі обраний предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді і митрополитом Вінніпегу. Огієнко доклав чимало зусиль для організації та розбудови українського національно-культурного та релігійного життя у Канаді. Заснував Теологічне товариство (нині: «Теологічне товариство митрополита Іларіона»), здійснив реорганізацію богословського факультету Манітобського університету, перетворивши його в Колегію ім. св. Апостола Андрія (готував православних священиків для українських громад в усьому світі), очолював Науково-Богословське товариство, розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність. Відновив видання і продовжував редагування науково-популярного журналу «Наша культура» (1951—1953, від 1954 — «Віра і культура»).28 — 30 квітня 1960 у Вінніпезі відбувся Акт Духовної Злуки всіх трьох українських православних митрополій — Української Греко-Православної Церкви Канади, Української Православної Церкви в США та Української Православної Церкви в Екзилі (з центром в Західній Німеччині).Справа життя Івана Огієнка (працював 1936—1955) — переклад Біблії, що до сьогодні є неперевершеним надбанням українського народу.